Складні виклики та проблеми, що постають перед людством, породжують  песимізм. У результаті під сумнів ставиться і майбутнє нашої цивілізації, і власне прогрес. Стівен Пінкер, професор психології Гарвардського університету, спростовує ці тези. Ґрунтуючись на фактах, він показує, що, незважаючи на все, людство просувається вперед у таких найважливіших вимірах нашого буття як життя, здоров’я, освіченість, безпека, мир, щастя. Джерела цих та інших благ – у конкретному історичному періоді – добі Просвітництва.

Значення ідеалів Просвітництва. На переконання Стівена Пінкера, сьогодні ідеали Просвітництва набувають особливої актуальності та, як ніколи раніше, потребують захисту. Головну небезпеку він вбачає у нерозумінні сутності прогресу. Дарунки доби Просвітництва, принаймні в розвинених країнах, сприймаються як даність. Серед іншого до них відносяться: ставлення до людського життя як до найвищої цінності, поширення знань, доступність продуктів та чистої води, безпека на вулицях, ліки, що захищають від смертельно небезпечних хвороб.

Антипод прогресу – дефіцит, інфекції, неуцтво, смертельна небезпека як елемент щоденного існування – те, з чим і сьогодні мають справу мешканці низки менш благополучних регіонів світу. Усе це в сприйнятті більшості лишилося в далекому минулому. Нерозуміння сенсу прогресу часто породжує скептичне ставлення до таких натхненних Просвітництвом інститутів як лібералізм, демократичне правління та міжнародна співпраця. Таке ставлення може втілитися в якісь «-ізми» і, зрештою, спричинити трансформування згаданих вище інститутів у їхню примітивну протилежність.

Сутність Просвітництва: sapere aude. У своєму есе «Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?» (1784) Іммануїл Кант написав: «Просвітництво – це вихід людини зі стану неповноліття, у якому вона перебуває з власної провини. Неповноліття є нездатністю користуватися своїм розумом без керівництва з боку когось іншого. Неповноліття з власної провини – це стан, причина якого полягає не в нестачі розуму, а в нестачі рішучості та мужності користуватися ним без керівництва з боку будь-кого. Sapere aude! – Май мужність користуватися власним розумом! – таким, відповідно, є девіз Просвітництва».

Цю саму думку, але вже мовою XXI століття, висловив британський фізик Девід Дойч. У своїй книзі «Початок нескінченності» («The Beginning of Infinity») він стверджує, що якщо нам вистачить мужності знати та розуміти, прогрес стане можливим в усіх сферах: науковій, політичній та моральній. Оптимістична цивілізація відкрита за своєю сутністю та не боїться нововведень. Її інститути безперервно вдосконалюються, і найважливіше знання, яке вони уособлюють, – це знання про те, як розпізнавати та усувати помилки. Оптимізм – це теорія про те, що будь-яке зло обумовлюється недостатністю знань. Проблеми неминучі, оскільки наша система знань завжди буде нескінченно далекою від довершеності. Деякі проблеми дуже складні. Однак помилково плутати складні проблеми  з тими, які не піддаються розв’язанню. Кожне конкретне зло являє собою проблему, яку можна розв’язати.

Епоха Просвітництва породила чимало ідей, багато з яких суперечили одна одній. Однак чотири теми пов’язували їх разом: раціоналізм, наука, гуманізм і прогрес.

Раціоналізм. Щоразу, коли в розмові або суперечці ми обґрунтовуємо свою точку зору, спираючись на переконання, що відповідають стандартам логічних або наукових тлумачень, ми використовуємо розум у значенні, яке в нього вкладали мислителі Просвітництва. За словами Пінкера, якщо в мислителів Просвітництва було щось спільне – то це вимога неухильно дотримуватися стандартів раціоналізму в поясненні світобудови та не покладатися на помилкові думки, генераторами яких є віра, догма, авторитет, харизма, містицизм,інтуїція або інтерпретація священних писань.

 Наука. Значущість наукової революції XVII століття дуже складно оцінити з позицій сьогодення, тому що її досягнення є для сучасної людини чимось абсолютно очевидним. Однак історик Девід Вуттон нагадує про те, яким був світогляд освіченого англійця у 1600 році. Він вірив, що відьми здатні підняти шторм і потопити кораблі. Вірив у перевертнів і в те, що Цирцея справді перетворила супутників Одіссея на свиней. Вірив, що метал можливо трансформувати в золото (хоча й сумнівався, чи хтось знає, як це зробити), і що тіло вбитого буде стікати кров’ю в присутності вбивці. Вірив, що веселка – це знак від Бога, і що комети віщують біду.

Освічений нащадок цього англійця, який жив 130 років потому, вже не вірив ані в ці, ані в інші забобони. Він знаходився у світі, способом пізнання якого був скептицизм, відкрита дискусія та емпіричні досліди. Серед нових сфер знань, породжених Просвітництвом, – наука про людину. Вчені тієї епохи писали про моральні цінності, які нас об’єднують, про деструктивні емоції та омани, які роз’єднують, про похибки людського мислення, що часто руйнують навіть ідеально продумані плани. Аналізуючи дані, у тому числі й ті, що привозили мандрівники з далеких і близьких країн, вони вичленовували те спільне, що притаманне всім людям, відокремлюючи це від особливостей, обумовлених соціальним, національним і культурним контекстом. У підсумку була виведена ідея про універсальність людської природи, що об’єднала практично всіх просвітителів – навіть тих, між якими існували глибокі суперечності з інших питань.

Гуманізм. З ідеї універсальності людської природи органічно випливає ще один ідеал Просвітництва, яким є гуманізм. У його основі лежить теза про те, що привілеї та добробут кожної окремої людини (як дорослої, так і дитини) є несумірно  важливішими за славу племені (у широкому сенсі цього слова), раси, нації або релігії. Саме окремі люди, а не групи, відчувають радість і біль, задоволення і страждання. А здатність людини до жалю та  співпереживання – ключ до розуміння внутрішнього світу інших, у тому числі й тих, хто не належить до її «племені».

Оскільки ми маємо здатність поділяти почуття інших, ніщо не може перешкодити розширенню сфери емпатії – від родини й «племені» до всього людства. Особливо якщо розум змушує нас зрозуміти, що не може бути нічого унікального ані в нас самих, ані в групах, до яких ми належимо. Таким чином, ми змушені прийняти космополітизм – громадянство світу.

Прогрес. Прогрес у трактуванні мислителів Просвітництва був поєднанням раціональності, наукової думки та гуманізму. Це трактування Пінкер протиставляє розумінню прогресу представниками деяких інтелектуальних рухів ХХ століття, наприклад, напрямку, який політолог Джеймс Скотт назвав «авторитарним високим модернізмом».

Його представники вважали, що людська природа повинна стати предметом активного впливу. «Людство народиться знов та житиме в упорядкованій взаємодії з єдиним цілим», – стверджували вони. Одним зі способів втілення цих тез стали проєкти «реновації» багатьох американських міст у 1960-ті, що замінили комфортні житлові райони на автостради, високі будинки, відкриті всім вітрам плази. Хоча такого роду події іноді пов’язують зі словом прогрес, воно звучить іронічно, – зауважує автор.

Мислителі Просвітництва виходили з того, що людську природу не слід намагатися вдосконалювати. Хоча вона й має багато вад, але містить також і зародок власного поліпшення. Але для цього потрібні норми та інститути, здатні спрямувати вузькі особисті інтереси в русло універсальних благ. Серед таких норм – свобода слова, ненасильство, кооперація, космополітизм, права людини та визнання схильності людей до упереджених суджень. Серед інститутів – демократичне правління, закон, медіа, школа, міжнародна співпраця та ринок. Як відзначає Пінкер, економічний обмін може зробити суспільство не тільки багатшим, але й кращим. В умовах ринку, який ефективно функціонує, дешевше щось купити, ніж украсти, а інші люди є для вас більшою цінністю живими, а не мертвими.

Ідеї контрпросвітництва. Протягом наступних століть ідеали Просвітництва багаторазово стикалися з критикою, несприйняттям і запереченням. Жан-Жак Руссо, Іоганн Гердер, Фрідріх Шеллінг та інші філософи заперечували, що розум може бути відділений від емоцій, що людина не обов’язково є продуктом свого культурного середовища, що є цінності, однаково важливі у різні часи та у різних країнах.

Навпаки, – стверджували ці та інші мислителі, – людина є частиною якоїсь цілісності: культури, раси, нації, релігії або історичної сили. Героїчна боротьба (а не прозаїчне розв’язання проблем) – найвища мета. Насильство є частиною природи, і його неможливо викорінити, не збіднюючи життя. « Є тільки три групи, гідні поваги: священик, воїн і поет», – писав Шарль Бодлер.

За словами Пінкера, як не дивно, в XXI столітті ідеї контрпросвітництва піднімаються на щит представниками напрочуд широкого спектра елітних культурних та інтелектуальних течій. Ідея про те, що ми повинні використовувати колективний розум для підвищення добробуту та зменшення страждань, вважається грубою, наївною, такою, що сповідується  легкодухими та обивателями. Першим найбільш очевидним антиподом ідеології Просвітництва, на думку Пінкера, є релігія (зокрема, тому що вимога прийняття на віру, по суті, заперечує ідеал раціональності). Другий антипод – ідея про те, що люди є елементами, споживаними якимось суперорганізмом – кланом, племенем, етнічною групою, релігією, расою, класом або нацією; і що найвищим благом є слава того або іншого колективу, а не добробут осіб, які його складають. Протиріччя між такою ідеологією та гуманізмом демонструють, скажімо, відомі слова Горація «Dulce et decorum est pro patria mori» («Відрадно та почесно вмерти за вітчизну»), а також знаменита фраза Джона Кеннеді на інаугурації в 1961 році: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни».

Своєрідною світською релігією автор називає широкий діапазон політичних ідеологій (від ультралівих до ультраправих), що надають своїм адептам «спільноту братів і сестер, які однаково мислять, катехізис, що містить основні тези їхнього віровчення, широко популяризовану демонологію та блаженну впевненість у незаперечній правоті своєї справи».

Якщо ж говорити про те загальне, що поєднує практично всіх критиків Просвітництва (правих, лівих та інших) – то це лейтмотив «цивілізація рухається до занепаду». У  книзі «Ідея занепаду в західній історії» Артур Герман описує, як протягом 200 років «провидці» кінця цивілізації пророкували, серед іншого, культурний, політичний і екологічний колапс. А соціолог Роберт Нісбет зауважує в книзі «Історія ідеї прогресу» («History of the Idea of Progress»): «Скептицизм щодо прогресу, який у XIX столітті обмежувався нечисленними представниками інтелектуального середовища, в останню чверть XX сторіччя поширився не тільки на переважну більшість інтелектуалів, але й на мільйони інших людей, що живуть на Заході».

Ціна прогресу. Хто ж правий у цій суперечці? І як оцінити реальний стан справ у світі? Стівен Пінкер пропонує використовувати прості підрахунки. Яке співвідношення людей, що стали жертвами насильства, і тих, хто продовжує жити? Скільки є хворих, голодних, неписьменних, людей, що живуть за межею бідності, зазнають репресій і катувань? Ці цифри зростають або зменшуються?

Розум, налаштований на обчислення, незважаючи на асоціації зі способом мислення «ботаніка», насправді є освіченим з точки зору моралі, оскільки він присвоює кожному людському життю рівну цінність, не надаючи переваги тим, хто для нас найдорожчий або хто найфотогенічніший. Також це дає надію, що ми зможемо виявити першопричини страждань і, відповідно, довідатися – як їх викорінити. Приблизно дві третини книги – це інформація, яка ілюструє поступальність руху вперед у різних вимірах людського добробуту, у тому числі таких важливих, як життя та здоров’я.

Життя. Навряд чи хтось сперечатиметься з тим, що життя краще за смерть, та що збільшення тривалості життя є найважливішим досягненням сучасної цивілізації. Сьогодні новонароджена дитина має реальні шанси дожити до похилого віку. Але ще у XIX столітті у Швеції, одній із найбагатших країн світу, біля третини дітей вмирало, не доживши до п’ятиріччя (а в деякі роки – до половини). В інших європейських країнах спостерігалася не менш сумна картина. Від втрати дитини не були захищені навіть найблагополучніші родини. Двоє дітей Чарльза Дарвіна вмерли у дитинстві, а його улюблена дочка Енні – у віці 10 років. Прогрес забезпечив зниження дитячої смертності у сотні раз. Позитивні зміни відбулися також у найбідніших регіонах світу. У 1960-х у країнах Центральної Африки вмирала кожна четверта дитина; в 2015-му – кожна десята.

Нерівність. Стан сучасного суспільства жорстко критикують деякі відомі економісти через поглиблення соціально-майнової нерівності, що почала особливо проявлятися в другій половині XX століття. Однак, на переконання Пінкера, визначальним для прогресу є зниження рівня бідності. І якщо це послідовно відбувається, тоді те, що багаті стають ще багатшими, не має практично жодного значення. Точкою відліку для розуміння нерівності в контексті прогресу є визнання того, що нерівність доходів не є настільки базовим елементом добробуту, як стан здоров’я, освіта і безпека. Як зазначив філософ Гаррі Франкфурт у виданій в 2015 році книзі «Про нерівність» («On Inequality»), « з точки зору моралі не важливо – чи однаково багаті всі; кожен повинен  мати достатньо – от що має значення».

Ілюстрацією гуманізму, заснованого на принципах прогресу, є те, що іноді називають «егалітарною революцією». У розвинених країнах Заходу частка витрат на соціальні потреби зросла в середньому до 22% ВВП (з 1,5% на початку XX століття). Для егалітарних країн характерний вищий рівень освіченості населення, більша культурна однорідність і досконаліша система державного управління.

Серединний шлях класичного лібералізму. Принципи егалітаризму зустрічаються із твердою критикою, зокрема, з боку тих, хто стоїть на позиціях правого лібертаріанства. Для них догмою є те, що будь-яка сума витрат, спрямованих на соціальний захист, – це завжди занадто багато, а прогресивне оподатковування є зазіханням на особисту свободу, – відзначає Пінкер, додаючи, що ідеал прогресу однаковою мірою суперечить ідеологіям як лівим, так і правим.

Тоталітарні форми правління, що з’явилися в XX столітті, не були породженням держави загального благоденства, що скотилася по слизькому схилу. Їх нав’язали ті, хто сповідував фанатичні ідеології. У свою чергу, країни, що поєднали вільний ринок із прогресивним оподатковуванням і щедрим фінансуванням систем соціального захисту (зокрема, Канада та Нова Зеландія) обійшли інші (наприклад, США) у всіх вимірах людського добробуту (нижчий рівень злочинності та дитячої смертності, більша освіченість і тривалість життя). Не існує жодної розвиненої держави, яка керувалася б принципами правого лібертаріанства, так само як і не існує реалістичного бачення побудови такої держави. Іншими словами, прогрес (у значенні, яке в нього вкладали мислителі Просвітництва) несумісний з будь-якими ідеологічними крайнощами.

Політична ідеологія суперечить принципам раціональності та наукового мислення. Вона вносить сум’яття в голови, змушуючи робити судження, перекручені ідеологічними догмами; відроджує примітивне племінне мислення та відволікає від міркувань про те, як реально покращити світ. Наші головні вороги – не політичні супротивники, а ентропія, що прирікає замкнені системи на деградацію, еволюція (що закріпила вади людської природи) і, найголовніше, неуцтво – нестача знань про те, як підходити до розв’язання наших проблем.

Більш правильно розглядати процес суспільного розвитку як безперервний експеримент і неупереджений відбір кращих ідей, незалежно від того, на якому відрізку політичного континууму вони були створені. Сатирик Пет Паульсен якось зазначив: «Держава, де панують ліві або праві, буде вічно рухатися по замкненому колу».

Шлях до раціональності. Стверджуючи ідеал розуму, мислителі Просвітництва виходили також з того, що людській природі властива ірраціональність. Ми постійно потрапляємо в різні когнітивні пастки, через що неправильно оцінюємо події та явища. І подолати це, не докладаючи цілеспрямованих зусиль, неможливо.

У 1980-х психолог Філіп Тетлок почав проводити дослідження з метою визначити, що відрізняє найкращих прогнозистів від «оракулів», які часто помиляються, але ніколи не сумніваються. Проаналізувавши протягом 20 років 28 тис. прогнозів, учений зробив висновок про те, що в середньому точність прогнозів була такою, як ніби їх робили шимпанзе. Далі з 2011-го по 2015-й Тетлок разом із психологом Барбарою Меллерс провели серію турнірів, щоб виявити суперпрогнозистів. Що ж відрізняє найкращих від їхніх посередніх і поганих колег? Як відзначають автори, гірших відрізняла споконвічна налаштованість на одну «велику ідею», наприклад, на ліву або праву, оптимістичний або песимістичний сценарій.

Незважаючи на різноманіття ідеологічних смаків, мислення кожного з них було ідеологізованим по суті. Вони прагнули втиснути складні проблеми в межі причинно-наслідкових зв’язків, яким надавали перевагу, а те, що не вписувалося, відкидалося як незначуще. Проводячи аналіз, вони концентрувалися на обґрунтуванні своєї правоти та  неправоти опонентів. Якщо ж помилковість їхніх суджень ставала очевидною, вони не поспішали це визнавати та казали: «Побачимо». Зате найкращі прогнозисти перевершили за результативністю не лише всіх інших, але й офіцерів спецслужб, що мали доступ до конфіденційної інформації. Вони сприймали  твердження як гіпотезу, що вимагає тестування, і продемонстрували добре знання когнітивних викривлень і прагнення їх уникати. Також їх відрізняє характеристика, яку психолог Джонатан Бейрон назвав «активною відкритістю розуму».

Епоха Просвітництва нерозривно пов’язана з Гуманістичною революцією. Про це нагадує Стівен Пінкер упродовж усієї книги. Людська винахідливість, співчуття та співпереживання – основа всіх позитивних зрушень, що відбуваються у світі. Завдяки цим якостям в останні сторіччя життя кардинально змінилося, стало довшим, здоровішим, багатшим, безпечнішим, щасливішим, розумнішим, глибшим та цікавішим.

Джерело: Digest, спільний проєкт kmbs та Kyivstar